Статті
Православ’я на теренах Івано-Франківської єпархії до 1946 року
27 Березня, 20091. Перші єпархії на західноукраїнських землях
Історія поширення християнства на західноукраїнських землях пов’язана з місіонерською діяльністю учнів святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, і сягає часів VIII-IX ст. Поширенню християнства на цих землях сприяло також і їх географічне розташування: на перехресті важливих торгівельних шляхів; активна торгівля місцевого купецтва між Візантією та південними слов’янами. В цей період Галицькі землі входять до складу Велико моравської держави і тому були полем діяльності учнів святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.
В поширення християнства почався процес творення духовного центру, але тільки через півтора століття після християнізації Галицької Русі учнями Св. Кирила і Мефодія та її офіційного хрещення під час походів Володимира Великого (991 і 992рр.) в Галичі утворився осередок християнської релігії. Цьому сприяло те, що в 1141 р. Князь Володимир Володаревич переніс в Галич із Звенигорода свою столицю1. Також до складу Галицького князівства ввійшли Перемишльські і Теребовлянські князівства, то ймовірно, що і єпископ з Перемишля пішов у Галич, так як у кожному малому князівстві був єпископ2. Точної дати заснування Галицької єпархії історичні джерела не подають. Достеменно відомо тільки те, що на Русі вона постала тринадцятою. Тому заснування єпархії мало б відбутися між 1137 роком, коли було утворено 12-ту, Смоленську єпархію, і 1165 роком, коли літопис вперше згадує про галицького єпископа Косьму3. Так в цей період у результаті відокремлення від Володимирівської єпархії з благословення київського митрополита Константина, була створена нова православна єпархія – Галицька4. У церковно-канонічному аспекті Галицька єпархія являє собою з давніх часів, точніше XII ст., одну з канонічно оформлених єпархій Української Церкви.
На початку ХІІІ ст. виникають єпископські кафедри в Перемишлі і Угрівську, які також підпорядковуються Київському митрополиту і разом з Галицькою єпархією створюють складову частину Православної Церкви, яка продовжувала служити духовним потребам українського народу5.
Київ, до 1240 року, був серцем і душею православного народу, звідки по всій державі линуло християнське благовістя, богословська наука, освіта. Татаро-монгольська навала привела до падіння Київської Держави, і зруйнований Київ перестає бути столицею і духовним центром Русі. Це зумовило перенесення з Києва, як політичних так і духовних центрів як на Захід (Галицько-Волинське князівство), так і на Північ (Володимиро-Суздальське, пізніше Московське князівство).
Фактичний перехід Київського митрополита на північ, із збереженням назви титулу “Київського”, послідовне занедбання керівництва на українських землях, змусило Галицько-волинських князів дбати про створення власної митрополії в Галичі. Так в 1301 році князь Лев Данилович назначив галицького єпископа Нифонта кандидатом на митрополита Галицького. Про заснування Галицької митрополії свідчать грецькі історичні джерела, які визначають 81-місце Галицької митрополії в поліптиках Константинопольського патріархату. Патріарх Константинопольський своєю грамотою затвердив статус митрополії (1303-1311 рр.). До складу новоутвореної Галицької митрополії ввійшли: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. З іменем князя Лева Даниловича пов’язана одна історично важлива подія - заснування міста Львова 1256 року та відповідно православних парафій в ньому. Свідками давньої історії Православ’я до сьогодні є львівські храми Св. Миколая – церква засновників, монастир Св. Юрія Побідоносця та Св. Онуфрія Великого6. Саме Львову судилося у майбутньому перебрати і продовжити традицію кафедрального Галича.
Після смерті митрополита Нифонта на Галицьку митрополію Константинопольський патріарх 1305 року хіротонізує ігумена Ратненського монастиря Петра, який згодом стає митрополитом Київським. Також відомі імена двох наступних митрополитів Галицьких – митрополит Гавриїл і митрополит Феодор7.
Політична криза, яка виникла по смерті князя Юрія Болеслава в 1340 року, привела до упадку Галицько-Волинської держави. Її ділять між собою литовський князь Любарт, який займає Волинь, і польський князь Казимир, який окуповує Галичину. Неприхильність поляків змушує митрополита Феодора залишити Галич і шукати прихильності у князя Любарта на Волині. Але самої прихильності князя було замало, щоб вистояти митрополиту Феодору у трикутнику протиставлених йому сил Москви, Польщі і Візантії. Спільні інтереси між Візантією і Москвою приводять до скасування Галицької митрополії в 1347 році. Цьому акту не протистояла Польща. Лише тільки через 25 років король Казимир з політичних міркувань зрозумів значення Галицької митрополії, і в 1370 році звернувся до Константинопольського патріарха Філофея з проханням відновити митрополію, і висвятити на єпископа українця єп. Антонія. В 1371 року це прохання було задовільнене патріаршою канцелярією. Єпископу Антонію було дано право висвячувати єпископів.
Після смерті єпископа Антонія 1391 року митрополією керував певний час Луцький єпископ Іоанн. Не отримавши затвердження патріарха, він, заручившись підтримкою короля Владислава ІІ Ягайла, залишився на митрополичій кафедрі до 1404 року.
Близько 1412-1415 роках Галицький релігійний центр позбавлено права мати своїх владик. Київський митрополит Фотій не висвятив нового галицького владику, а призначив туди намісника вікарія, який від його імені керував єпархією. Приблизно до останньої чверті XV ст. намісники проживали у Крилосі при монастирі. В історичних документах XV ст. зустрічаються відомості про сімох управителів Галицького намісництва з центром у Крилосі:
Ігнатій Крекович (1413 р.), Яків Гричин (1420 р.), Роман Лопатка з Остапович (1458 р.), митрополит Григорій (1470-1472 рр.), Андрій Свистільницький (1475 р.), Іосаф Свистільницький (1493 р.).
Така форма правління приводила до того, що намісники дбали тільки про церковні маєтки та збирали данину. Тому православні галичани змушені були звертатись до Молдавських митрополитів, щоб ті висвячували священиків і займалися вирішенням інших церковних питань.
В роки управління намісника Іосафа Свистільницького резиденцію намісництва було перенесено з Клироса до Львова. З цього часу Галицький релігійний центр поступово втрачає своє значення, але не зважаючи на це, відіграє ще певну роль в історії Галичини.
В 1539 році з королівської канцелярії вийшов один з найважливіших для намісництва і єпархій документ, яким польський король надав наміснику Макарію Тучабському права єпископа. Під юрисдикцію новопризначеного повноправного Владики перейшли всі терени колишньої митрополії – Земля Руська і Подільська з повітами Галицьким і Львівським, Кам’янецьким, Снятинським, Теребовлянським, усі церкви, монастирі та духовенство. На початку 1540 року у тодішній митрополичій резиденції в Новогрудку, відбулася хіротонія Макарія Тучабського на єпископа. Хіротонію нового єпископа звершили всі українські та білоруські православні ієрархи – митрополит Київський Макарій, владики Полоцький та Вітебський, Симеон (Мстиславський) , Володимирівський і Берестейській Геннадій, Луцький і Острозький Арсеній, Перемишльський і Самбірський Лаврентій. Тоді ж владика Макарій (Тучабський) підписав присяжну грамоту, якою визначав себе “дворним єпископом з рамени митрополита”, зобов’язавшись не відновлювати чи створювати нову Галицьку митрополію, і підписувати антимінси для храмів від імені Київського митрополита. Таким чином була заснована Львівсько-Галицько-Кам’янецька єпархія, до якої входили землі теперішньої Івано-Франківської православної єпархії. Для належного матеріального забезпечення єпархії Владика Макарій намагався повернути церкві давні земельні володіння. Серед питань, які вирішувалися в 1548 році у Пйотркові, було піднято питання повернення православній єпархії монастиря і добр Перегінська, які єпископ викупив за сто гривен у спадкоємців, шляхтича Мацея Гембіцького. Також в єпархії було збережено посаду намісника, духовна особа, яка мала обиратися кліриками і затверджуватися Владикою. Зусиллями Владики Макарія були забезпечені державно-правові, канонічні, матеріальні та духовні підстави існування нової православної єпархії, після тривалого руйнування церковно-парафіяльного життя на Галицьких землях. Майже понад півстолітньої перерви керівництво єпархії перейшло до управління канонічно поставленого і висвяченого єпископа, діяльність якого опирається на давні традиції Православ’я і на глибоке розуміння специфіки місцевого церковного життя. Кафедральним містом нової єпархії, початки якого сягають княжих часів, не могло залишитися на той час незначним, містечко Галич. Розвиток православних громад у Львові та його передмістях, активне протистояння міщанства окатоличенню та обмеженням прав, дозволило б новому центру намісництва і Свято-Юріївській архімандрії перебрати на себе функцію кафедри. Єпископ Макарій носив титул єпископа “Галицького, Львівського і Кам’янецького”, у маргінацьких записах Мінеї 1543 року згаданий Макарій як єпископ Криноський і Львівський і Кам’янця Подільського8. Таким чином релігійний центр Галичини перенесено до Львова, а Галич (Крилос) перетворено у другу резиденцію єпископа. Під час боротьби між кандидатами на єпископський престіл Іваном Лопаткою-Остаповським і Гедеоном Балабаном Галич став резиденцією останнього. І навіть після того як його намічували одноосібним єпископом Галицьким, Львівським і Кам’янець Подільським, після смерті єпископа Івана Лопатки-Остаповського 1576 року, він ще деякий час проживав у Крилосі, де проводив просвітницьку роботу. Зводить палац для вищого духовенства, заклав друкарню, в якій видане відоме “Учительне Євангеліє” і можливо був ініціатором побудови Успенської церкви9. Повернувшись до Львову Владика Гедеон зміг у повному обсязі здійснювати адміністративні та душпастирські обов’язки. І навіть більше, після смерті Перемишльського єпископа Арсенія (Брилинського) 1591 року, Владика Гедеон, до хіротонії наступного, отримав адміністратора цієї сусідньої єпархії. На долю цього ієрарха випала не легка праця і боротьба проти втручання латинської ієрархії у церковні справи Православної Церкви: суперечки стосовно впровадження григоріанського календаря, проблема укладення церковної унії.
1589 року Київську митрополію, а зокрема Галицько-Львівську єпархію відвідав Константинопольський патріарх Єремія, під час його перебування відбулися архієрейські собори у Віщлі, Супраслі, Бересті і Тернополі. Також єпископ Гедеон не підтримав підписання акту про унію в Бересті, а брав активну участь у православному соборі. Єпископ Гедеон (Балабан) своїми рішучими діями, ще на століття зберіг єпархію у Православ’ї10.
Після смерті Владики Гедеона на кафедру став єпископ Єремія (Тисаровський), 1606 року. Який вів відверту боротьбу з запровадженням унії. На той час єпархія налічувала понад тисячу парафій, у Галицьких землях парафію складали близько 230 осіб11. Впродовж 34 років єпископ Єремія втілював канонічну спадкоємність та відданість Православ’ю галицьких земель. Помер владика 1641 року. Цього ж року на єпархіальному соборі у храмі Св. Юрія було вибрано на єпископа молодого, але освіченого і відданого Церкві шляхтича Андрія Жилиборського. Після прийняття чернечого постригу з іменем Арсеній та королівського затвердження, новий Владика був хіротонізований. В 1667 року на кафедру стає шляхтич Йосиф Шумлянський, який був ворогом Православної Церкви. У 1700 році він офіційно проголосив унію. З цього часу йде повний занепад православ’я на Галичині. Так вже в період архієрейства Афанасія Шептицького (1715-1746 рр.) на теренах єпархії налічувалося приблизно 54 православні парафії12. На теренах Східної Галичини, зокрема на Прикарпатті життя і діяльність Православної Церкви завмирає аж до 1946 року, до утворення Станіславської православної єпархії.
2. Православні осередки: монастирі і храми
Важливу роль у ствердженні та обороні Православ’я на Галичині відводиться монастирям. Історія православних монастирів невіддільна від Історії України. Держава і монастирі будувалися разом, разом і занепадали. Вони були осередками культури і просвітництва. В їхніх стінах виникли перші бібліотеки, школи, друкарні, звідки поширювались писемність, літописання, малярство, проводилась значна благодійна діяльність. Саме в них формувався інтелект нашої нації, зростали світочі духовного життя.
Найперші монастирі на Прикарпатті були закладені в древньому Галичі. На пагорбі “Убіс” неподалік від Крилоської гори знаходиться урочище “Проколів сад”. Тут з давніх часів, дата заснування не відома, до середини 18 ст. існував монастир з білокам’яним храмом Св. Іллі. Про цю церкву згадує гетьман Пилип Орлик у своєму подорожньому щоденнику “Діярхіяк” 1721 року. Монастир і XVII ст. був зруйнований турками, храм відбудував єпископ Йосиф Шурименський, але він до наших днів не зберігся13.
Також потрібно згадати про величний Успенський собор, побудований у 1157 році князем Ярославом Осьмомислом на честь створення в Галичі самостійної єпархії. При соборі існувала бібліотека та майстерня для перепису книг. Цей собор мало чим по розмірах поступався Софіївському собору в Києві. Остання письмова згадка про собор від 1254 року. На руїнах Успенського собору в XV ст. мешканці Крилоса побудували каплицю Св. Василія Великого. Із залишків собору було побудовано також і Успенська церква в 1586 році14.
Потрібно також згадати і про храм святого Пантелеймона, збудованого в 1200 році на правому березі Дністра, неподалік від Галича. На думку багатьох дослідників храм побудовано на кошти когось із галицької князівської родини15. У 1349 році польська влада силою забрала цей храм у православних і надала його латинянам, які пересвятили його у костел Св. Станіслава, на честь польського єпископа Станіслава Жепанського, якого було канонізовано у 1253 році. Після зруйнування храму татарами на початку XVІ ст., францисканці перебудували його у стилі барокко і звели біля нього свій монастир. Храм зберігся до наших днів16.
Помітну роль в історії нашої Православної Церкви відіграє і місто Рогатин, яке відоме як місто, що довго берегло старі традиції Православ’я на Галичині. В Рогатині вже в 1200 році при церкві Різдва Богородиці має свою другу резиденцію православний Галицький єпископ. На місці старої церкви Різдва Богородиці в XІV-XV ст. була побудована друга церква-твердиня. Із старовинних риз цієї церкви було знайдено сакос і набедреник, речі які в уніатській церкві не вживаються. Це говорить про те, що ця церква довгий час зберігала Святе Православ’я17.
Ще однією твердинею Православ’я в Рогатині є церква Святого Духа, побудована, як свідчить напис на стіні, в 1184 році. Також зовні на стіні є дата ремонту її, Васильком зі Стрия – 1520 року. Плити, якими викладена підлога храму давньоруського взірця18. Високохудожнім був також у ній і так званий “Рогатинський іконостас”, це був чисто український твір на візантійській основі, створений в 1648 році.
Церква Св. Покрови в Стратині, біля Рогатина, старовинна, частково перебудована, належала літній резиденції львівського православного єпископа Гедеона Балабана. Тут він на свої кошти, разом із своїм братом Федором, відкрив гімназію і під впливом Патріарха Мелетія (Пегаса), організував науково-культурне товариство, для якого єпископ Балабан, викупив закладену у Львові друкарню Івана Федорова. З цієї друкарні разом з загальноосвітніми книгами, виходили книги церковні і книги на захист Православної віри. Товариство мало зв’язок зі Святою горою Афон, де було в той час багато освідчених людей, котрі знали грецьку мову і перекладали на церковнослов’янську мову багато грецьких книг. Для широких планів освітньої праці серед українського народу, на думку єпископа Гедеона Балабана, однієї Стратинської друкарні було замало і біля 1605 року Балабан закладає друкарню в Крилосі. В цій друкарні було надруковане “Учительне Євангеліє” – твір Св. Калиста архієпископа Константинопольського19. Перед виходом у світ 1 жовтня 1606 книгу добре виправили. На жаль це був останній друк єпископа Гедеона Балабана, смерть 1607 року припинила його широкі задуми освітньої праці на користь православного українського народу. Крилоську і Стратинську друкарню купив Києво-Печерський монастир. Також своєю діяльністю в обороні Православ’я на Галицьких землях відзначилося Рогатинське братство. Воно було самим впливовішим в єпархії після Львівського і також, як Львівське, трималося Православ’я до 1707 року. Опікувалось відкритими ним лікарнями, школами, приютами і стійко стояло на захисті Православ’я20.
Визначну роль у збереженні Православ’я на Прикарпатті у XVI-XVIII ст. відіграли два монастирі – Угорницький і Манявський. Вони були для православних галичан тим, чим і гора Афон для греків. Точну дату Свято Михайлівського Угорницького монастиря встановити не вдалось.
Відомо, що в 1561 році до цього монастиря прийшов десятирічний Іван Желізо, який і був родом з села Угорники*, “щоб прислуговувати братії”21. Майбутній святитель провів у цьому монастирі 23 роки у послузі і молитві. Тут його було пострижено в ченця, з іменем Іов, тут він прийняв сан і тут він прийняв “ангельський образ” – велику схиму.
Каталог середньовічних монастирів свідчить, що Угорницький монастир було закладено десь у першому десятиріччі XVII ст. Адамом Балабаном, а впорядковано Іовом Княгиницьким, який з 1602 по 1613 роки був ігуменом22. Іов Княгиницький родом з Тисмениці, належав до людей які несли освіту своєму народові, маючи європейський рівень освіти. Через глибину віків він дійшов до нас як церковно-освітній діяч, письменник-полеміст, художник, педагог, знавець іноземних мов, посол князя Констянтина і засновник Скиту Манявського, окрім цього примірний аскет. Після закінчення школи в Унівському монастирі, навчався в знаменитому Острозі, де пізніше був учителем при дворі князя Василя Острозького. В малодому віці двічі побував на горі Афон, де прийняв чернечий постриг з іменем Ієзекіїла. Там він прожив двадцять років. Після повернення в Галичину посиляється в Учнівському монастирі, де і прийняв схиму під іменем Іов. Був у тісних зв’язках з письменником-полемістом Іваном Вишенським, який двічі побував у Свято Михайлівському Угорницькому монастирі (1604-1606 рр.). Збереглися листи Івана Вишенського до Іова Княгиницького, датовані 1610 роком23.
Іван Вишенський був ініціатором заснування “Українського Афону” – Манявського Скиту, а ядром заснування були Іов Княгиницький, та його родич Дмитрій, в подальшому ігумен Феодосій, та угорницький монах Афанасій. В 1611 році в Карпатських горах неподалік села Маркове (одна частина якого тепер село Манява), над маленьким струмком Беретом, який впадає в річку Манявку і своїм глибоким яром ділить дві гори: Вознесенську та Конюковату, було збудовано першу дерев’яну келію, цим і закладено початок величного Скита24. 13 вересня 1612 року з благословення єпископа Авраама Стагонського та Унівського архімандрита Ісаї Балабана, було освячено першу монастирську Хресто-Воздвиженську Церкву. З цього часу Іов Княгиницький стає ігуменом двох монастирів: Угорницького і Скитського. Під мудрою опікою Іова Скит успішно ріс. Руками монахів будувалися нові келії і господарські будинки. Молитва, піст, ручна праця – були основним заняттям монахів монастиря, який керувався собором дванадцяти старців, які щорічно обирались. Манявський скит отримує від Константинопольського і Олександрійського патріархів ставропігію. В 1621 році помер Іов Княгиницький, а в 1629 році його наступник ігумен Феодосій. Два великі подвижники Православної віри були поховані в притворі Скитської Воздвиженської церкви. Поступово Скит Манявський стає впливовим і відомим монастирем. Він керував православними монастирями інших воєводств: Белського, Руського, Подільського25.
Але незадовго відбулися події, які порушили спокійне життя монастиря. В 1676 році Ібрагім паша, відомий в історії під іменем Шайтана, зруйнував багато міст Галичини: Чортків, Бучач, Єзупіль, Галич. Цієї участі не минув і Скит, у вересні 1676 року турки його спалили, повбивавши монахів і простих людей, які шукали за монастирськими стінами порятунку. Тільки не багатьом монахам вдалося спастись26. Після такого лиха монастир знову стає на ноги, за допомогою московського царя Федора Олексійовича, який пожертвував на відбудову монастиря великі кошти і срібний хрест з часточкою Животворчого древа. Також монастир піднявся і з щедрих пожертв православних галичан.
В цей час вся Галичина, яка знаходилася під Польщею офіційно переведена в унію, браття Скита Манявського не піддавалися ні на які підкупи і ніякі погрози не могли заставити зректися Православ’я. Після першого поділу Польщі 1772 року і приєднання Галичини до Австралійської імперії, Скит Манявський тримав себе стійко ще 13 років. Коли монахи дізнались, що імператор Йосиф ІІ своїм указом від 1 липня 1785 року закриває монастир вони потай вивезли монастирське майно в православну Буковину, де і знайшли собі захист у монастирях. Частина захоплених книг і рукописів була віддана в заснований Йосифом ІІ “Руський університет” у Львові27. Воздвиженську церкву передано до Надвірної, де вона була парафіяльною церквою до серпня 1914 року, коли згоріла при загальній пожежі міста. Іконостас цієї церкви був довгий час величною окрасою в Богородчанах, доки не потрапив до Державного музею українського мистецтва у Львові.
Із закриттям Скита Манявського, було зруйновано останній бастіон Православ’я на Прикарпатті. В розквіті був процес уніфікації православного галицького люду, який залишив свої чорні сторінки в нашій історії.
3. Занепад православ’я, утворення Станіславської уніатської єпархії
Кожен громадянин Незалежної України, що проживає на Галичині, повинен знати і пам’ятати, що Галичина зпокон віку була православною. Всякий поневолювач, нога якого ступала на ці землі, приносив з собою свою культуру і свою релігію. Так 1340-1387 роки – час повної окупації Галицьких земель шляхетською Польщею. В Галичину почала переселятися польська шляхта, яка наділялася великими маєтками, і обсідала всі керівні посади28. І все велося до окатоличення і спольщення. Шляхта відверто зневажала Православ’я, пригнічуючи як простий народ так і духовенство. В кожному селі на той час був православний священик, який майже не відрізнявся від простих селян, так само працював на землі, щоб заробити собі на хліб. Подекуди православне духовенство було убоге, розорене та відчувало на собі панський гніт. Але це духовенство було близьке народу, бо терпіло разом з ним всі негаразди, і таке положення ще більше скріплювало людей у православній вірі.
Також разом з польською шляхтою прийшли і “непрохані зцілителі грішних душ” – католицькі ксьондзи і різні монаші ордени, які щедро були наділені королівськими привілеями і виступали союзниками світських землевласників29. Вони прийшли проповідувати не Євангельське вчення, а ненависть до всіх православних, називаючи їх “схизматами”. Православних навіть не визнавали за християн, у джерелах XV ст. нерідко трапляються протиставлення “це християнин, а це русин”. Перетягаючи православних в католицтво їх перехрещували вдруге, прирівнюючи цим до язичників.
Ще більшого утиску зазнало Православ’я від запровадження унії, що викликало супротив у народі, який не бажав зраджувати прадідівську віру. З цього приводу папський нунцій у Варшаві Де Торреса пише до папи: “навіть неможливо висловити як руський народ ненавидить латинників. Ця ненависть доходить до того, що побачивши латинського ксьондза люди плюють на землю з жаху і огиди. Ось чому не багато русинів переходить в унію і їх важче навернути до віри, ніж лютеран і католиків. Схизматики цілком довіряють своїм попам, яких дуже слухають і перебувають під їх керівництвом. Якби можна було цих попів схилити на наш бік, то люди швидко пішли б за ними. І це не можливо адже попи такі бідні, що для того, щоб заробити собі на шматок хліба мусять власними руками обробляти землю. Якби прийти їм на допомогу і поліпшити їх нещасну долю напевне вони не були б такими завзятими і впертими як досі. Латинські єпископи, які мають маєтки заселені схизматиками могли б прихилити попів до унії, позбавивши їх злиднів і приниження”30.
Але православний народ ще твердо захищав свої релігійні переконання. Так народ став проти побудови дідичем Теодором Березовським католицького монастиря в селі Голинь Калуського староства: “Зруйнувавши і порубавши те, що почали будувати, цим зробили велику шкоду пану Теодору Березовському, старшому солдату, сини якого служать у війську, а також він є дуже заслужений в Речі Посполитій. На двох оборогах повісивши обтесаний пень, на якому написали по-руськи: “Березовський висить не закінчивши монастиря””31. Переслідування православ’я і насильне впровадження унії, топталися як національні так і релігійні права і гідність корінного населення краю. Православне духовенство і міщанство, щоб мати привілеї, окатоличувалось чи переходило до унії. Поступово міста і села ставали своєрідними форпостами католицизму і колонізації краю.
До Замайського уніатського собору 1720 року уніати відрізнялися від православних тільки тим, що їх митрополити були поставлені не Константинопольським патріархом, а папою римським. Навіть “Символ віри” був один. Першим виголосив “Символ віри” з додатком “Від Отця і Сина” єпископ Антоній Селява у 1642 року, при поставленні його в сан митрополита, на догоду папському нунцію, при якому він читав на латині. За постановами цього собору було наказано видати нові служебники, в яких деякі обрядові дії перероблені на латинський лад і не співпадають із змістом молитов. У “Символі віри” добавлено “і від Отця”, а в молитвах поминалося папу. З цього часу почали поступово змінювати інтер’єр в храмах. Священики бриють бороди, одягаються як світське римо-католицьке духовенство і починають усвідомлювати, що православні є схизматиками, не правовірні.
З 1772 року починається новий етап історії церкви на Прикарпатті. Карпати відігравали фатальну роль в історії відносин між двома імперіями. При першому поділі Польщі 1772 року Австрійська імператриця Марія Тереза наполягала на приєднанні Карпат і Прикарпаття до Австрійської імперії. До Австрії також відійшла Галичина, в яку входили землі: частина Червоної Русі, - (між річками Сяном і Дністром; Покуття – (між Дністром і Карпатами); частина Поділля, Ладомерія (Володимир, басейн річки Буг). Нова провінція отримала назву “Королівство Галіції і Ладомерії32. Нових рис набули і релігійні відносини в Галичині.
Загалом ліберальна політика уряду не виключала можливостей тиску і переслідування православних. Низку парафій та осередків, які продовжували діяти, в 1785 році, згідно з розпорядженням австрійського уряду, було ліквідовано, як про це вже було згадано вище, останній православний монастир – Скит Манявський, який знаходився на території Львівської єпархії. До цього спричинилася секуляризація державної політики, а також ціла низка скарг та прохань з боку уніатського духовенства та ієрархії (владик Льва Шептицького, Петра Білянського). Високий духовний авторитет православних монахів, серед формально уніатського населення створював постійну небезпеку поширення своїх впливів за умов ліберального австрійського законодавства та загальної недосвідченості уніатського духовенства. “Через Скит унія в цілій околиці не мала успіху”, - писав історик обителі Ю. Целевич33.
Станом на 1772 рік Львівська уніатська єпархія, до якої входила і територія теперішньої Івано-Франківської єпархії, налічувала 2504 парафії, при загальній кількості вірних приблизно 800 тисяч і середньою кількістю парафіян 320, переважали парафії, що охоплювали одне село. В межах ліберальної Австрійської держави зростала загроза цільком реальної асиміляції з боку поляків, де українські землі на відміну від Речі Посполитої не складали окремої адміністративної одиниці.
Боротьба за утвердження становища Уніатської Церкви, яка отримала назву, від австрійського уряду, Греко-Католицької, часто ставала боротьбою за збереження українства в Галичі. Політика австрійського уряду була сприятливою для Уніатської Церкви. Імператриця Марія Тереза, а згодом і Йосиф ІІ, намагалися забезпечити рівність у відносинах з Римо та Греко-католицькою церквами, що викликало велике обурення та супротив з боку латинської ієрархії та польських політичних кіл. Польські шляхтичі були обмежені у своїх правах на призначення парафіяльного духовенства. Уніатські священики почали отримувати невелику державну платню. В 1783 році у Львові засновано греко-католицьку духовну семінарію, а в 1808 році проголошено “відновлення” Галицької митрополії34. У заснованому в 1784 році Йосифом університеті до 1809 року для українців діяв спеціальний факультет “Studium Ruthenum”, на якому викладання велося не німецькою мовою, штучним “язичієм”, яке сформоване на основі церковнослов’янської і місцевої розмовної української мови. Богослужіння в Львівській греко-католицькій архієпархії зберегли церковнослов’янську мову, але проповіді виголошувалися польською, в багатьох священиків на Прикарпатті польська мова була побутовою35.
Так у 1836 році представники відомого гуртка львівських семінаристів “Руська Трійця” (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич) вперше насмілилися порушити заборону і виголосити проповіді українською мовою, за що були суворо покарані36. Прагнення протиставлення процесам латинізації та полонізації сприяло тісному прив’язанню значної частини духовенства та нечисленної на той час світської інтелігенції, до традицій обряду, що сприяло зближенню з православними. Ці “православні” настрої, не знаходячи підтримки з боку ієрархії та держави, ставали підставою для формування уже політичних доктрин русофільства в Галичині.37 Також потрібно згадати про отця Івана Наумовича, колишнього сеймового посла, який в 1882 році перевів свою парафію у православ’я. Поширення православних настроїв серед греко-католицького духовенства викликало особливе занепокоєння уряду.38 Митрополита Йосифа Сембратовича було звинувачено у “браку енергії в боротьбі з православною пропагандою” і відкликано до Риму. Його наступник Сильвестр Сембратович у 1885 році провів адміністративну реформу в архієпархії, для кращого контролю, виділивши в окрему одиницю Станіславську єпархію39.
Про відкриття нової єпархії піднімалося питання ще в 1806 році уніатським митрополитом Антонієм Ангеловичем. Відкрити єпархію для південно-західної частини Галичини і Буковини з осідком у Городенці або Станіславі. Про це він писав у своєму проханні до цісаря 24 грудня 1806 року, але відповідь не відома. У 1842 році священик Малиновський подав до Риму докладний звіт про потреби Греко-католицької церкви в Галичині. Звертаючи в листі увагу на необхідність нового греко-католицького єпископства в Станіславі та Тернополі. Головна Руська Рада на своєму черговому засіданні 14 вересня 1849 року обговорювала питання про необхідність третього єпископства на Східній Галичині в Станіславові. Митрополит Михайло Левицький Перемишльський та єпископ Григорій Юхимович вносять ще раз прохання до цісаря у справі утворення нової греко-католицької єпархії для південно-східної Галичини і Буковини40. Тодішня статистика показує, що 4/5 частини Галичини належить до Католицької церкви; католицтво в Галичині виступа в трьох видах:
1. 3 мільйони жителів – римо-католики;
2. 3 мільйони жителів уніатів;
3. незначна частина армяно-католицького обряду.
Православних – тільки поодинокі парафії.
До Львівської уніатської архієпископії належать такі деканати, які пізніше увійшли у Станіславську єпархію: Богородчанський, Галицький, Городенківський, Калушський, Коломийський, Косовський, Рогатинський, Снятинський, Станіславський, Тлумацький, Тисменецький41.
Прохання уніатських владик у Відні прийняли прихильно. Австрійське Міністерство віровизнань і освіти повідомило, що Ватикан погоджується на створення Станіславської єпархії. Вже наперед Львівська консисторія 1850 року провела поділ консисторських актів по обох єпархіях, які від цього року фігурують окремо в шиматизмах. Але справу було призупинено. Не допомогла і промова у Віденському парламенті 5 травня 1897 року О. Андрія Заклинського, настоятеля парафії в Старих Богородчанах. У 1885 року єпископ Юліан Пелеш за допомогою папського нунція Серафима Ванутеллі зрушив це питання. Папа Лев ХІІ булою “Де універса Домініко Гребе”, від 28 березня 1885 року сповістив, “що в Станіславові при храмі Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа стало канонічно засноване і утворене нове українсько-католицьке єпископство”42. Цією булою було поділено Львівську архієпископію на дві єпископії.
До новоутвореної Станіславської єпископії увійшло 20 деканатів, із 435 священниками і 744.157 вірними. Рішенням від 12 лютого 1885 р. Франс Йосиф І іменував, а папа Лев ХІІ підтвердив і призначив на Станіславського єпископа архідиякона Львівської Капітули Юліна Пелеша. 1 листопада 1885 року Юліан Пелеш прийняв у храмі Св. Юра у Львові єпископську хіротонію від Галицького уніатського митрополита Сільвестра Сембратовича і львівських архієпископів Северина Домрова Моравського, латинського обряду і Ісаака Миколая Ісааковича, вірменського обряду. Юліан Пелеш пробув на Станіславській кафедрі до 10 травня 1891 року, тоді його було переведено на перемишльську кафедру, через 5 років він помер – 1896 року.
Другим Станіславським уніатським єпископом був Юліан Сас Куїловський (1891-1899 рр.). Видав послання до духовенства та вірних, в якому обговорює обов”язки священиків і закликає вірних до співпраці з духовенством. 1891 року у Львові відбувся провінційний синод після якого єпископ Юліан розпочав візитацію парафій в Станіславській парафії. За час єпископства Куїловського в Станіславі відновлено кафедральний собор. 1893 року єпископ Юліан разом з митрополитом Сільвестром поїхали до Риму з нагоди ювілею папи Льва ХІІІ. Єпископ Юліан мав промову. Папа призначив його асистентом папського престолу і кандидатом на митрополита43. Після смерті єпископа Юліана 1899 року на Станіславську кафедру імператор Йосиф І призначив єпископом графа Андрія Шептицького, монаха чину Василіан, в той час професора Догматичного і Морального Богослов’я Василянського монастиря в Кристополі. Папа Лев ХІІІ 19 червня 1899 року затвердив цю кандидатуру. Єпископська хіротонія відбулася 17 вересня цього ж року у Львові. За короткий час перебування на Станіславській кафедрі, рік і чотири місяці, єпископ Андрій видав 7 пастирських послань, а на початку 1900 року почав відвідувати парафії. Підготував будову для духовної семінарії, купивши місце для забудови. Все це як і інше робилось з благословенням і наглядом Апостольського престолу у тісній співпраці з австрійським урядом44. Цей папський ставленик має за намір повести до єднання всіх східних християн, завершити те, що розпочала “Пієва унія”, а зокрема, про що мріяли уніати з XVII ст. – привести всіх православних християн під зверхність папи. 21 жовтня 1900 року папа Лев ХІІ іменував єпископа Андрія Львівським архієпископом і Галицьким митрополитом.
Чотири роки в Станіславській єпархії не було єпископа, йшла боротьба між кандидатами. Фактично єпархією керував митрополит Андрій через архіпресвітера єпископської Капітули отця Василія Фацієвича, який займався духовними справами і Дамаскіна Литвиновича, архідиякона Капітули, що займався майновими справами. Отець Василій фацієвич був вдівцем і за католицьким церковним правом не міг бути єпископом. За час 1902 по 1903 рр. В Станіславі збудовано приміщення під семінарію, де спочатку жили священики, а 14 січня 1907 року відкрито духовну семінарію. В своєму посланні до вірних Станіславської єпархії від 18 травня 1904 року митрополит Андрій Шептицький повідомив, що на єпископа Станіславського призначено ректора, Львівської духовної семінарії, Григорія Хомишина, а отця Василія Фацієвича відправлено на покій45.
Народився Григорій Хомишин 25 березня 1867 р. В селі Годинівці (Густинського району, Тернопільської області). Рукоположений у священики 1893 року. Богословські курси закінчив у Львівській духовній семінарії, призначений третім священником при кафедральному соборі в Станіславі. У 1894-1899 роках навчається у Відні, на богословських курсах “августініум”, служить при церкві святої великомучениці Варвари у Відні для греко-католиків. “За цей час мав можливість ближче познайомитися з римо-католицькими священиками і глибше пізнати латинський обряд. “Набрався великої практики”, це все йому припало до серця, так що повернувшись назад вже доктором Богослов’я старався запровадити і в нас подібне”46. У 1901 році призначений настоятелем парафії в місті Коломиї, катихитом при польській гімназії, яка була однією з найкращих гімназій на Галичині. Заснував “товариство Апостольської молитви”. У 1902 році Шептицький забирає його до Львова, де призначив на посаду ректора духовної семінарії. 19 червня 1904 року відбулася хіротонія на єпископа Станіславського47.
На долю цього єпископа випала велика місія окатоличення вірних Станіславської єпархії. Будучи добре вишколеним він із великим ентузіазмом і ревністю виконував “місію” на протязі 40 років свого перебування на Станіславській кафедрі. Будучи відданим Апостольській столиці Хомишин завжди звертав увагу священиків на послух папі, бо як папа так і цісар мають через нас багато клопотів”48. За свою велику відданість Риму і світській владі він отримав назву “зрадника, полонофіла свого народу”. І не даремно. Так за наказом Хомишина в Потрійній ектенії, коли йде прохання за патріарха, у католиків за папу є слова: “за прощення їх гріхів” ці слова Хомишин викинув, “бо не годиться, що папа має гріхи і публічно про це потрібно молитися”49. єп. Г. Хомишин займався перевиховною роботою над священиками, які в більшій своїй частині були схильними до православного обряду. Він був переконаний, що латинський клір виконує свої священничі обов’язки сумлінніше. Будучи великим прихильником культу “мученика” Йосафата, єпископ Григорій Хомишин видав розпорядження, щоб у кожній церкві в єпархії був образ Йосафата, а кожний священик був зобов’язаний служити молебень до “мученика” Йосафата і під час цих молебнів виголошувати проповідь на честь цього мученика”. Завдяки Хомишину культ “святого” Йосафата в Станіславській єпархії був більш поширений, а ніж в інших уніатських єпархіях на Західній Україні. Але культ “святого” Йосафата, як і культ “Найсвятішого Серця Ісусового”, чи про “Святу Годину в честь Найдорожчої Крові Ісуса Христа” викликали супротив.
Також Григорій Хомишин відомий як творець католицької преси в Станіславській єпархії. Він добре розумів силу впливу на маси друкованого слова як агітації пропаганди католицизму. Ним була написана відозва “Про пресу”, яка була надрукована друкарнею повітового союзу кооператив у Станіславі50. Так на зібранні духовенства з трьох єпархій (Львівської, Станіславської, Перемишльської), яке відбулося у Львові 4 жовтня 1925 року, було вибрано редакційний Комітет. Видавництво майбутньої газети “Нова Зоря” було доручено Товариству Безженних священиків імені “святого” Йосафата. Все робилося під наглядом і фінансуванням Григорія Хомишина. Перший номер газети “Нова зоря” вийшов друком 7 січня 1926 року як тижневик. Першим її редактором був василіанський священик Тит Галущинський, який був і ректором духовної семінарії у Львові. За короткий час газета розрослася до 10 тисяч примірників і виходила вже два рази на тиждень. Це було суто католицьке і монархічне видання, яке всіляко вело боротьбу з православ’ям. Так в ювілейному номері цієї газети на честь 10-річчя виходу її у світ, Тит Галущинський надрукував статтю, в якій зазначив, що головним завданням видання “Нової Зорі” є піднесення релігійного життя черз поширення і оборону католицького світогляду в усіх ділянках життя, виступити проти ворогів католицької церкви51.
Другою єпархіальною газетою була “Правда”, яка так само була дітищем Хомишина, який вкладав в її видавництво великі кошти. Газета почала виходити в друк 1927 року. В 1930 році мала 6 тис. примірників. Кожний священик повинен був її поширювати на своїй парафії. Над видавництвом цих двох газет працювало, як вже було зазначено, товариство Безженних Священиків, до якого входили доктори Богослов’я і професори богослов’я, катихити, - всі вони працювали: писали статті, вели пропаганду в цій пресі за католицьку церкву.
Єпископ Григорій Хомишин сам наголошував, що ані Церква, ані школа, ані найпідготовленіші місіонери не зможуть стільки зробити для поширення католицької віри як добра газета52. Також ці дві газети розповсюджувались у Львівській і Перемишльській єпархіях, і виходили у друк до другої світової війни. В 1936 році за вказівкою папи Пія Х в Римі була організована всесвітня виставка католицької преси, яка мала за мету мобілізації і зміцнення католицизму в усьому світі. На цій виставці від Станіславської єпархії були представлені печатні видання: “Нова Зоря”, “Правда”, “Добрий пастир”, “Єпархіальний вісник”, окремі книги єпископа Григорія і деяких священиків. На виставці був присутній ректор “Нової Зорі” і “Правди” доктор Йосиф Назарук53. Потрібно зазначити, що свої печатні видання також мали і монаші ордени та василіани: “Місіонер”, “Католицький Дзенник”; францисканці: “Посланник”, - ця вся преса поширювалась великим тиражем так тільки “Місіонер” на території Станіславської єпархії мав приблизно 10 тисяч екземплярів, а загальний тираж – 50 тисяч.
Велику надію на запровадження католицизму в Станіславській єпархії єпископ Григорій покладав на монаші ордени. Хомишин запросив сестер Св. Віктенія від Павла з Бельгії, які прийняли східний обряд і займалися вихованням дівчат. Сестри Служебниці, Сестри Мироносиці, був поширений орден Редомптеристів. Найвідомішими були монахи і монахині чину Св. Василія Великого. Єпископ Хомишин щедро обдаровує ці ордени землями і допомагає у будівництві для них монастирів і церков. І хоча Станіславська єпархія була наймолодша і найменша, та завдяки єпископу Григорію Комишину і всіх цих монарших орденів католицизм тут процвітав. Так в духовній семінарії весь професорський склад був з монахів василіан, які мали вищу богословську освіту. З числа вихованців семінарії вибирались найкращі, які продовжували навчання в вищих римо-католицьких богословських закладах Відня, Риму.
Стверджуючи позиції католицизму в Станіславській уніатській єпархії єпископ Григорій Хомишин не міг обійти стороною питання обов’язкового целібату. Ще в 1891 році на зборах уніатських єпископів у Львові піднімалось це питання. Але завдяки перемишльському єпископу Юліану Пелешу і деканам з цілої Галицької провінції, а також мужній позиції професора Ісидора Шараневича цей процес був провалений54. Це питання було піднято в 1919 році на XXVII конференції уніатських єпископів в Перемишлі. На цій конференції була прийнята постанова про обов’язковий целібат для уніатського духовенства у Галицькій провінції55. Ця постанова впроваджувалась в життя дуже помалу, зважаючи на супротив з боку нижчого духовенства, і в кожній єпархії по різному.
Так єпископ Григорій 1925 року категорично заборонив семінаристам, які мали намір висвячуватись, вступати в шлюб. Внаслідок чого семінаристи запротестували проти цього нововведення і ними було написане прохання до єпископа Григорія про відміну цієї постанови. Організатори цієї акції поїхали у Львів і звернулися до отця Гаврила Котельника з пропозицією зібрати сесію для вирішення цього питання, але отець Гавриїл відмовився від цієї справи, мотивуючи тим, що в них не має обов’якового целібату, а значить не має причини бути солідарними з подіями у Станіславській єпархії. Таким чином протест у семінаристів не набув успіху56. Проти введення обов’язкового протиженного кліру виступила велика частина білого духовенства Станіславської єпархії, яка вбачала в цьому, та й не тільки в цьому, нехтування Східного обряду і традиції. Загалом духовенство Станіславської єпархії було поділено на два табори: грекофілів, які тяжіли до Східного обряду і взагалі до Православ’я, і латинофілів, які разом з єпископом Григорієм Хомишиним вводили латинські традиції і звичаї. Ця група священиків, яка відстоювала чистоту Східного обряду і склала основну частину, що прийняла православ’я без вагань, стала фундаментом, на якому піднялася православна Станіславська єпархія.
Так на Об’єднуючому Соборі 1946 року у Львові делегат від Станіславської єпархії, настоятель церкви Св. Йосифа Обручника в місті Станіславі отець Костянтин Добрянський у своєму виступі сказав, що: “Справа целібату так само як і справа творення нової унії “Східного обряду” розбуджувала у нас критицизм супроти Риму”57. Щодо нової унії “Східного обряду” то греко-католицькі єпископи Галичини були усунені від участі в неоунійній діяльності. Римо-католицька ієрархія негативно ставилася до їх участі в цій акції. Це пояснювалося тим, що з акцією унії поєднувалась “проукраїнська” діяльність58. Але навіть єпископ Григорій Хомишин, який не схвалював поєднання греко-католицької церкви з національною діяльністю, не приховував того, що утворення нової унії “Католицького Костелу Східнослов’янського обряду”, (повна назва неоунії), поряд з давно існуючою унією є непотрібною затією. І внаслідок неоунії буде утворено кордон між греко-католиками в Галичині і православними Волині, Підляшшя і Полісся59. Митрополит Андрій Шептицький вважав, що на поширення унії виключне право має тільки греко-католицьке духовенство. Тільки силами Греко-католицької церкви переводити православних в унію, відповідно і владу над ними, мають тільки керівники Греко-католицької церкви. На унійному з’їзді, який відбувся 1936 року у Львові митрополит Андрій заявив, що унійна діяльність Римо-католицької церкви на “Східних землях” принесла жалюгідні плоди, бо православні при такій політиці на зближення з Римом не йдуть60. Але незважаючи нінащо єпископ Григорій Хомишин залишався вірним слугою Апостольського престолу і вів Станіславську єпархію разом з своїм політичним єпископом Іваном Ляташевським до нової латинізації.
Вбачаючи в самій греко-католицькій церкві ще і в Східному обряді тільки засіб для навернення православних під омофор папи. Спекулюючи національною ідеєю і національною церквою, по іншому бачили роль Східного обряду в Греко-католицькій церкві, якого з часом вже буде не потрібно61.
За дорученням єпископа Григорія в Станіславській єпархії було заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка. Називаючи Т.Г.Шевченка “схизматиком”, “богохульником”, цим самим топталася національна свідомість свого народу. Проти цієї наруги, в тогочасній пресі було надруковано ряд статей проти діяльності єпископа Григорія62. У своїй книзі “Українська проблема” єпископ Григорій Хомишин все зводить до послуху Ватикану, і що біда українського народу у тому, що він прийняв Християнство із Сходу, а не з Заходу, що український народ не зростав в атмосфері Риму. Так на нараді у Римі 1932 року, на якій були присутні уніатські єпископи, обговорювалось питання про посилення пропаганди католицизму на Західноукраїнських землях, де різко падав вплив унії на маси. На цій конференції єпископ Григорій особливо вносив зауваження і пропозиції про недопущення введення східних обрядів, котрі на його думку могли підірвати основи католицизму на Галичині і переросли в православ’я63.
Кожний раз коли єпископ Григорій Хомишин бував у Римі, він особисто звітував папі про стан Станіславської уніатської єпархії. Так, цього ж 1932 року, він звітував папі про хід впровадження в дію “Католицької Акції” в Станіславській єпархії. А 1942 році, Хомишин, в письмовій формі звітує папі, про стан Станіславської єпархії, енергійно відстоюючи необхідність введення латинських обрядів, бо східні обряди приведуть до того, що населення повернеться до православ’я64. Побоювання Хомишина не були небезпідставними. Не зважаючи на великі зусилля єпископа Григорія на зміцнення католицизму на теренах Станіславської єпархій діяло 6 правосланих парафій: парафія с. Залуччя, біля Снятина з 1910 року; парафія в м. Станіславові при міській в’язниці з 1914 року; парафія в м. Галичі з 1926 році, парафія в с. Мишин біля Коломиї з 1931 року; дві інші відомі. Цієї кількості було замало, щоб повноцінно розгорнути православну пропаганду. Навіть територія Станіславського воєводства не входила до складу Варшавсько-Холмської православної єпархії, яка мала свої парафії в 10 воєводства, до числа яких входили і Львівське і Тернопільське воєводство, з причини малої кількості православних парафій65. Але існування цих парафій є доказом того, що Православ’я до 1946 року, на теренах теперішньої Івано-Франківської області не повністю було знищене, а жевріло маленькою іскрою, щоб відродитися і служити духовними потребами свого народу.
П о с и л а н н я
1. Кметь В. Галицька єпархія в ХІ-ХІІІ ст.. //Православний Вісник. – 2000. - №11-12. с.-45
2. Смирнов М. Судьба Червоной или Галицкой Руси до Соединения ея с Польшей 1387. – СПб, 1860. – 137с.
3. Федунків З. Галицький релігійний центр: Передмови виникнення, статус та головні етапи історії// Галич і Галицька земля у державотворчих процесах України: Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції. – Галич, і Плай, 1998. – с. 258.
4. Кметь В. //Православний вісник. – 2000. – №11-12. – с. 46.
5. Власовський І. Нариси історії Української Православної Церкви, в 4-х томах, 5 книг. – Репринт. Київ, 1998. Т.1. – с.6.
6. Кметь В. //Православний вісник. – 2000. – №11-12. – с. 46.
7. Власовський І. Нариси історії Української Православної Церкви, в 4-х томах, 5 книг. – Репринт. Київ, 1998. Т.1. – с.103-106.
8. Кметь В. Дворний єпископ з рамени в митрополита: до 460-ліття хіротонії першого Львівського православного владики Макарія (Тучапського) //Православний вісник – 2000. – №5-6. с. 58-60.
9. Федунків З. Галицький релігійний центр: Передмови виникнення, статус та головні етапи історії// Галич і Галицька земля у державотворчих процесах України: Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції. – Галич, і Плай, 1998. – с. 161-162.
10. Власовський І. Нариси історії Української Православної Церкви, в 4-х томах, 5 книг. – Репринт. Київ, 1998. Т.2. – с.115.
11. Трохимович М. Спроби універсальної унії 1623-1629рр. //Православний вісник. – 1978. – №7. – с.27-28.
12. Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічний нарис (1590-1960). –Рим, 1962. – с.94.
13. Пастернак Я. Старий Галич. Археологічно-історичні досліди у 1850-1943рр. //Ювілейне видання присвячене 1100-літтю Галича. Івано-Франківськ, : Плай, 1998. – с.70.
14. Галич та його довкілля. Путівник, галич, 1997.– с.70.
15. Пастернак Я. Старий Галич. Археологічно-історичні досліди у 1850-1943рр. //Ювілейне видання присвячене 1100-літтю Галича. Івано-Франківськ, : Плай, 1998. – с.121.
16. Галич та його довкілля. – с.71.
17. Йосиф, архієпископ. Сліди Православ’я по історичним пам’ятках Станіславької єпархії //Православний вісник. –1967. №3. –с.12-14.
18. Галиция до великой Европейской войны. Составил Э.С. Вульфсон. М.1915. –с.51.
19. Огієнко І. професор. Історія українського друкарства XV-XVIIIвв. – Вінніпег: видання друком Н.Т. “Волинь”, 1983.–с.143.
20. Йосиф, архієпископ. Сліди Православ’я по історичним пам’ятках Станіславької єпархії //Православний вісник. –1967. №3. –с.15.
21. Хавлюк М. Угорницький монастир. Коломия,: Вік, 1996. с.7-10.
22. Хавлюк М. Угорницький монастир. Коломия,: Вік, 1996. с.14-16.
23. Цепевич Ю. Історія Скиту Манявського. Львів, 1887. Передрук, Івано-Франківськ, 1993, –с.12.
24. Целевич Ю. Історія Скиту Манявського. Львів, 1887. Передрук, Івано-Франківськ, 1993, –с.14.
25. Вергун Д. Что такое Галиция? Петроград, 1915. –с.35
26. Бабій В. Замки Богородчанського краю. Історичний нарис. Івано-Франківьк, 2000, –с.11.
27. Вергун Д. Что такое Галиция? Петроград, 1915. –с.40.
28. Грабовецький В. Нариси Історії Прикарпаття. Івано-Франківськ, 1992. –Т.1. –с.112.
29. Слабий Б. Карби Отчої землі. Івано-Франківськ, 1994. –с.22.
30. Правда про унію. Документи і матеріали. //№21, 1622р. Із звіту папського нунція у Варшаві, Де Торреса Ватікану про запровадження унії на українських та білоруських землях і боротьба українського народу проти католицької церкви. Львів, Калиняр, 1981 –с.39-42.
31. Правда про унію. Документи і матеріали. //№42, 1671р. Лютого 10. Із скарги шляхтича Березовського з с. Голиня Калуського староства. Жидачівському громадському судові на селян у зв’язку з їх виступами проти будівництва католицького монастиря. Львів, Каменяр, 1981. –с.72.
32. Томашевський С. Матеріали до історії Галичини. Львів, 1901. –с.42.
33. Целевич Ю. Історія Скиту Манявського. Львів, 1887. Передрук, Івано-Франківськ, 1993, –с.119.
34. Возняк С. Як пробудилося українське життя за Австрії. Львів, 1924. –с.61.
35. Василевський Л. Современная Галиция. СПб., 1900. –с.55.
36. Василевський Л. Современная Галиция. СПб., 1900. –с.175.
37. Зубрицький М. Причинки до історії руського духовенства в Галичині від 1820 до 1853рр., Львів 1909р. –с.43.
38. Мончаловський О. Житие и деятельность Иоанна Наумовича. Львов, 1899. –с.63-69.
39. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIXст.-1939р.).Івано-Франківськ, 1993 –с.69-70.
40. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.13.
41. Географическое и статистическое обозрение Галиции и Буковины. Составил по официальным источникам Карл Фон Шмедес, перевел Н. Фельдман. СПб, 1870, –с.79.
42. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.15.
43. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.16.
44. Вегеш М., Остапець Ю., Хоменко О. Громадсько-політична, церковна і культурно-освітня діяльність митрополита Андрія Шептицького. Ужгород, 1992. –с.17.
45. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.19.
46. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.20.
47. Бабій В. З вірою і терпінням. Єпископ-мученик Григорій Хомишин. Львів, Місіонер, 1997. –с.161.
48. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.161.
49. Бабій В. З вірою і терпінням. Єпископ-мученик Григорій Хомишин. Львів, Місіонер, 1997. –с.8.
50. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.198.
51. Нова Зоря. –1936. ч.1. –с.15.
52. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.213.
53. Нова Зоря. –1936. ч.8. –с.3.
54. Варвик В., доктор. На Свято-Володимирівський шлях. //Діяння собору ГКЦ у Львові 8-10 березня 1946р.
55. ХІУ Конференція у Львові дня 31 березня 1910р. //Конференції архієреїв УГКЦ (1902-1937). Львів,: Свічадо, 1997. –с.52.
56. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.82.
57. Діяння Собору ГКЦ у Львові 8-10 березня 1946р. Видання Призидії собору. Львів, 1946. –с. 110.
58. Галуха Л. Особливості Автокефалії та інститулізації Православної Церкви в Польщі (1918-1939). К-, 1997. –с.19. (Дисертація Інституту Філософі НАНУ)
59. Стоколос Н.Г. Динаміка полонізації і українізації Православної Церкви в Польщі у міжвоєнний період (1919-1939) К., 1996. –с.51 (Дисертація Інституту історичних наук НАНУ)
60. Галуха Л. Особливості Автокефалії та інститулізації Православної Церкви в Польщі (1918-1939). К-, 1997. –с.39-42. (Дисертація Інституту Філософі НАНУ)
61. Семен В. Савчук і Юрій Мулик. –Луцьк. Історя Українського Греко-Православної Церкви в Канаді. Т.2. ст. 36-39.
62. Правда про унію. Документи і матеріали. //№42, 1671р. Лютого 10. Із скарги шляхтича Березовського з с. Голиня Калуського староства. Жидачівському громадському судові на селян у зв’язку з їх виступами проти будівництва католицького монастиря. Львів, Каменяр, 1981. –с.133.
63. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.307.
64. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Львів,: Місіонер, 1997. –с.310.
65. Галуха Л. Особливості Автокефалії та інститулізації Православної Церкви в Польщі (1918-1939). К-, 1997. –с.42. (Дисертація Інституту Філософі НАНУ)
За матеріалами сайту http://www.apologet.kiev.ua.