Статті

Дерев'яні церкви України — унікум світової культурної спадщини

15 Червня, 2009
Інтернет-видання UA-Reporter.com

Як писав Микола Гоголь, «Архітектура... промовляє навіть тоді, коли мовчать літописи, пісні й перекази».

Очевидно, над Україною тяжіє фатум: її пам'ятки руйнували не тільки чужинці, а й свої. Йдеться, зокрема, про такий історико-мистецький феномен світового значення, як українські дерев'яні храми. Вони не мають аналогів у світі. Нині церковна архітектура під загрозою знищення.

Заповіт старого майстра

До цієї нагальної проблеми привертає увагу праця кандидата архітектури Віктора Вечерського «Українські дерев'яні храми».
Існують відомості, згідно з якими, за роки незалежності Україна втратила близько 150 унікальних церков ХV–ХІХ ст., що дожили до нашого часу: «Зникають пам'ятки, яким немає ціни, багато з них залишаються тільки в описах мистецтвознавців. Переважна більшість церков у наш час спалена, бо за каноном, щоб зняти церкву чи культову річ, її треба або закопати, або спалити. Оскільки місце, на якому стоїть дерев'яна церква, намолене і найважливіше в певному регіоні, то саме його хочуть пристосувати для будівництва кам'яної церкви. Нині важче відреставрувати дерев'яний храм, ніж збудувати кам'яний. Нам залишається хіба що зафіксувати пам'ятку, яку можемо втратити. Єдиний спосіб урятувати дерев'яні пам'ятки — це перевезти їх до музеїв народної архітектури і побуту, які є в різних регіонах»,— зазначив автор названої праці.
Серед уцілілих дотепер дерев'яних церков знаходимо найпростіші типи, подібні до хати чи навіть комор, і такі величні, як Троїцький собор у колишньому козацькому містечку Новоселиця (нині — Новомосковськ Дніпропетровської області), що не має аналогів у мурованому зодчестві. Цьому неперевершеному витвору мистецтва присвятив свій роман «Собор» Олесь Гончар: «Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу сягне...» Цей грандіозний храм хрещатий у плані, дев'ятизрубний, дев'ятиверхий, тризаломні верхи сягають у висоту 45 метрів. Його спорудив майстер із Нової Водолаги (Слобожанщина) Яким Погрібняк у 1773–1781 рр. на замовлення старшин і всього козацького товариства Запорозької Січі. Троїцький собор, як й інші дерев'яні храми межі ХVІІІ–ХІХ ст. демонструє, що національні форми церковної архітектури на підросійській Україні до початку ХІХ ст. динамічно розвивалися. Однак цей процес насильницьким способом зупинили. У 1801 році петербурзький Синод заборонив будувати церкви «в малороссийском вкусе». Після того дерев'яні храми в Україні дозволялося споруджувати лише за офіційно схваленими проектами в загальноімперській стилістиці.
Що вирізняє дерев'яні храми українців з-поміж інших етносів?
Найхарактерніше — це перекриття головного церковного приміщення не пласкою стелею, а верхом — баштоподібним зрубом великої висоти. Серед найвидатніших майстрів минулого — Панас Шолудько з Ніжина, Яким Погрібняк із Нової Водолаги, Іван Рав'юк з Гуцульщини, Ілля Пантелимон із Бойківщини, Іван Хом'юг із Жовківщини, Іван Васенько з Кам'янки Струмиголової. Вони любили дерево і ставилися до нього як до живого матеріалу. Ось як обґрунтував старий майстер, чому храм слід будувати з дерева, а не цегли: «Коли церква хлопська, то з дерева, бо той матеріал милий Богові... То є матеріал на святий храм, а цегла — то печене болото, і кінець».

Вандалізм процвітає

В Україні найпершими і найбільшими меценатами дерев'яної церковної архітектури були місцеві парафіяльні громади, а також шляхта, князі, козацька старшина. Український історик архітектури Віктор Чепелик першим звернув увагу на численні архітектурні шедеври, що постали в ХVІІ–ХVІІІст. коштом козацьких полковників і гетьманів, що не тільки воювали й чубилися між собою в добу Руїни, а передовсім дбали про духовний і культурний розвиток Гетьманщини.
Церкви карпатського краю та Галичини — найдавніші зі збережених в Україні. Археологи нещодавно дослідили у Прикарпатті залишки дерев'яних храмів часів Київської Русі. Всі без винятку дерев'яні церкви карпатського регіону завжди гармонійно вписані в місцевий краєвид із «лагідними горами». (За влучним висловом поета Ігоря Калинця).
Чи не найвідомішими є дерев'яні церкви та дзвіниці Дрогобича на Львівщині. Вони не тільки найстародавніші, а і найдовершеніші з мистецького погляду. Це — церква Воздвиження Чесного Хреста та дзвіниця поблизу старовинної солеварні. Її було споруджено на початку ХVІ ст., як свідчить напис на сволоку нави (центральної частини храму), а 1613-го перенесли на інше місце. У 1970–1971 рр. проведено її наукову реставрацію. На північний схід від храму розташована дзвіниця, яка разом із ним утворює єдиний архітектурний ансамбль.
Окрасою Дрогобича є церква Святого Юрія та дзвіниця. Ансамбль має складну історію будівництва, зазнав численних перебудов. У інтер'єрі храму збереглися розписи, що мають значну історико-мистецьку цінність. Уже згадуваний Віктор Вечерський подає мартиролог знищених церков. Тоталітарний режим діяв системно: руйнували не лише старовинні церкви, а й їхнє зображення в музеях, архівах і бібліотеках. Серед жертв більшовицького терору була й маленька дерев'яна церковка на Івано-Франківщині Параскеви П'ятниці із дзвіницею в гуцульському селі Космач Косівського району.
Дерев'яний греко-католицький храм гуцульського типу був збудований 1718 року. За народними переказами, в цій церкві часто бував ватажок карпатських опришків Олекса Довбуш. У народі за церквою закріпилась назва «Довбушівська». У ній на початку 1960-х кінорежисер Сергій Параджанов фільмував епізоди своїх знаменитих «Тіней забутих предків». А далі її не взяли під охорону держави, тож над нею нависла загроза знищення. Не тільки місцеві жителі, а й відомі митці, музейники відстоювали церкву. 1975 року її підпалили. Місцевим жителям удалося загасити вогонь, але пізніше її знову підпалили — церква і дзвіниця згоріли дотла.
Найтрагічніше те, що здобуття Україною незалежності не припинило вандалізму супроти старовинних дерев'яних церков. Тільки 2006-го запалало шість церков на Львівщині, Івано-Франківщині та Буковині. Наступного року згоріла дерев'яна Миколаївська церква (1864 р.) у селі Волошки Ковельського району Волинської області. Поряд розташоване село Колодяжне — родовий маєток Косачів. Там не було свого храму, тож вони відвідували саме волошківський. У ньому батьки Лесі Українки хрестили трьох своїх дітей — Оксану, Ісидору й Миколу. Ходила до тієї церкви Леся Українка. Тоді ж запалала дерев'яна Богоявленська церква (1848 р.) у селі Добрівляни на Івано-Франківщині. Складається враження, що хтось цинічно й неухильно виконує план зі «звільнення українського народу від непосильного для нього тягаря— його власної історичної та культурної спадщини».
Окремий розділ книжки Віктора Вечерського присвячений, як зауважує автор, «дослідникам, оборонцям і подвижникам, ученим і пам'яткознавцям, які вивчали й захищали, нерідко ціною власного життя, українські храми, зокрема й дерев'яні». Серед них Микола Макаренко, знакова постать серед української інтелігенції першої половини ХХ ст. Він загинув, захищаючи від руйнування Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. Розстріляли професора Федора Ернста, заарештували професора Степана Таранушенка, якому вдалося вижити. Знаним дослідником і охоронцем українських дерев'яних церков був Григорій Логвин.
Пам'ятки дерев'яної архітектури є найуразливішою частиною національної культурної спадщини. Вони гинуть від води, вогню, жуків-короїдів і шашелі, а найбільше від людської недбалості й безкультур'я. Тому не тільки в Україні, а й в усій Європі вчені ще від ХІХст. переймалися проблемою порятунку творів народної дерев'яної архітектури. Так виникли скансени — музеї просто неба. У нас перший скансен заснували у Львові 1930 року, однак він не перетворився тоді на повноцінний музей. У 1965-му почали створювати Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини в Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Зараз є кілька таких музеїв — у Пирогові, південній околиці Києва, у Львові, Чернівцях, Ужгороді та в селі Крилос поблизу Івано-Франківська. Тут традиційна архітектура нашого народу представлена храмами та дзвіницями, які є найціннішим надбанням нації.

Руйнівники— служителі Бога

Унікальна церковна архітектура, якою славилася Західна Україна, на межі цілковитого знищення. Будівлі, що належать до пам'яток історії та архітектури, гинуть у пожежах, кількість яких упродовж останніх років невпинно зростає. У переважній більшості випадків у офіційних документах причинами займання банально називають «порушення правил протипожежної безпеки» та «необережне поводження з вогнем». Проте за такими формулюваннями часто маскують небажання вогнеборців і правоохоронців докопуватися до істини. Церкви спалюють і навмисно. Інколи за підпалами стоять навіть священики.

Особливості реставрації

Українська дерев'яна церква — унікальне явище світової культурної спадщини. Попри регіональні особливості, вона має виразні риси першовзірців народної монументальної архітектури, що сягають часів язичництва та раннього християнства на Русі. Наприкінці XX ст. в Україні налічувалось 1900 дерев'яних храмів. Дві третини з них у Західній Україні, зокрема 600 — на Львівщині.
На думку директора інституту «Укрзахідпроектреставрація» Володимира Швеця, українські дерев'яні церкви заслуговують на те, аби бути внесеними до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО не як окремі об'єкти, а визначний феномен у світовій архітектурі. Наразі пропонувалося внести до нього лише деякі будівлі, однією з яких була церква у Яворові Львівської області, котру відвідував ще Богдан Хмельницький. «Була», тому що на початку січня вона згоріла. Це вже 75-ий храм в області, знищений полум'ям за роки незалежності,— абсолютний рекорд з-поміж інших регіонів.
Для порівняння: за часів радянської влади на Львівщині згоріло лише дві дерев'яні церкви. Як не парадоксально, за тоталітарного режиму багато храмів удалося зберегти завдяки перепрофілюванню їх на музеї або навіть склади. Тоді хоча б мінімально стежили за їхнім станом, дахами, протипожежною безпекою, охороняли. Ситуація погіршилася після того, як церкви повернули у власність своїм законним господарям — релігійним громадам. Цей процес відбувався поспішно, без дотримування формальних процедур, які вимагає охоронне законодавство. Без усвідомлення всіх ризиків. Зокрема, під час передачі споруд не підписували охоронних договорів, згідно з якими власники пам'ятки архітектури не мають права реставрувати, перебудовувати, ремонтувати, встановлювати електричне обладнання без погодження з відповідними державними службами. Це спровокувало нинішню ситуацію, коли не визначено, хто має відповідати за стан будівлі: церква вказує на владу, а влада на церкву.
Особливо сподіватись на державу не варто. Ще в січні 2005-го Міністерство культури розпочало реалізацію Державної програми зберігання пам'яток дерев'яної сакральної архітектури, розраховану до 2010 року. Програмою передбачається скласти перелік дерев'яних церков, що збереглися до нашого часу, вивчити їхній стан, а потім провести необхідні роботи з реставрації. Проте наразі вона малоефективна. З держбюджету на неї виділяють символічні суми.

Реконструкція з каверзою

За словами Володимира Швеця, в середньому кошторис реставрації дерев'яної церкви становить близько півмільйона гривень. Маленька сільська громада таких грошей віднайти не зможе. Тому для ремонту запрошують будівельні фірми, які не мають досвіду у галузі реставрації. Вони обшивають церкви «вагонкою», замість дерев'яного гонту кладуть бляху, підводять електрику, порушуючи всі технічні й протипожежні норми. У багатьох церквах автентичні гостроверхі бані замінили на російські «цибулини». Цьому певною мірою потурають місцеві священики.
Ще однією важливою проблемою є нищення старих церков, яке відбувається постійно. Так, два роки тому було знищено церкву в Богородчанському районі на Івано-Франківщині, де знімали кінофільм «Вій» за Миколою Гоголем.
Спалення церков на Івано-Франківщині призвело до нового витка протистояння між конфесіями і взаємних звинувачень. Мовляв, священики після того, як ухвалюється рішення передати храм іншій конфесії або проводити спільні богослужіння, вдаються до підпалу. Особливо конфлікт загострився довкола Спасо-Преображенського православного монастиря в Угорниках Коломийського району. Сюди перевезли дві дерев'яні церкви — з Тюдова Косівського району та Делеви на Тлумаччині. Генеральний план цього монастиря-музею передбачає комплекс із дванадцяти церков-пам'яток. Обидві ворожі сторони трактують цей проект по-своєму. Греко-католики вважають, що православні у селах, де співіснують дві громади, роблять все для того, аби не віддати старі церкви греко-католикам навіть після того, коли побудують свою нову церкву. Буцімто підпалюють церкви, лише б не віддати намолене місце. Або вивозять святині туди, де їх, за версією греко-католиків, невдовзі спалять. Православні аргументують, що за каноном стару церкву, коли побудували нову, потрібно спалити і розвіяти її попіл. Таке справді було зроблено з кільканадцятьма церквами.
В обласному центрі Прикарпаття представники влади і традиційних християнських конфесій обговорили проблему охорони унікальних церков. На спільному засіданні зазначалося, що, незважаючи на всі втрати, у регіоні збереглося чимало церков, які, за оцінками фахівців, мають не лише всеукраїнське, а й світове значення. Унікальні творіння сакрального мистецтва, які постали з-під рук гуцульських і покутських майстрів, становлять справжній культурний скарб, який необхідно всіляко оберігати.
За період незалежності в області знищено 13 церков, вік яких перевищує кілька сотень років. Більшість знищених церков — це унікальні пам'ятки сакральної архітектури, здебільшого збудовані з дерева без жодного цвяха. Не меншою проблемою є фактичне нищення церков релігійними громадами. Проводячи так звану реконструкцію, дерев'яні церкви повністю вбирають у бляху. Створюється парниковий ефект, дерево гниє. Пам'ятки руйнуються. Художній розпис церков нерідко роблять люди, далекі від мистецтва. Отож знищуються, замальовуються унікальні роботи давніх майстрів.
Священики не можуть самотужки зберігати релікти. Їм потрібна допомога істориків та влади. Вкрай потрібна спільна програма охорони й фінансової підтримки унікальних церков — пам'яток сакрального мистецтва Івано-Франківщини.